Галина Пагутяк є членом Національної спілки письменників України. Пишучи свої твори, нерідко відходила від загальноприйнятих канонів прози, через що навіть в незалежній Україні мала проблеми з видавцями. Критики називають прозу Галини Пагутяк містичною, фантастичною та химерною, а саму авторку – таємничою. Їй закидають, що вигадані світи для неї цікавіші за реальність, а пані Галина відповідає, що хоче «створювати світи, в яких можна жити не тільки мені, а й іншим. Я хочу, щоб кожен знав, що в цій похмурій буденності існує безліч дверей, які відчиняються в інші світи. І я знаходжу й показую деякі з них», – і додає: «Якщо не можеш знайти дверей, намалюй їх на стіні». Містичності образу письменниці додає історія її родоводу. Дослідження історичних джерел виявило, що авторка є нащадком прадавнього роду Басарабів, з якого походить і граф Дракула. Справжнє його прізвище, як і матері Галини — Басараб. Ця династія більше 600 років правила князівством.

        Сьогодні бібліографія пані Галини становить понад 20 книжок, значна частина яких – дитячі.

       Читаючи прозу Галини Пагутяк, починаєш вірити у паралельні світи. Її проза нагадує давній, чи старовинний, рукопис, який невідомо хто і невідомо звідки витягнув. Імена, назви сіл і міст не мають значення, важить слово і світ, який вибудовується довколо нього.

Яскравим прикладом такої прози є роман «Слуга з Добромиля», що належить до так званої химерної літератури. Це той випадок, коли читають однакове, а розуміють різне і по - різному. Це не фантастика, не фентезі і не історичний твір, хоча елементів всього цього в «Слузі… » вистачає. Роман, можна вважати і філософською притчею, і сповіддю.   В книзі описуються події 1949 року і попередніх 800 років в місті Добромилі і його околицях. Головним героєм роману  є власне, Слуга з Добромиля,  який  і є оповідачем, слугою Купця з Добромиля, товаришем Купця з Перемишля, сином опиря і відьми. Він має багато імен і вірно служить своєму пану з початку ХІІІ століття. На очах Слуги будувалися і занепадали держави, розпалювалися війни, змінювалися правителі, гинули невинні люди, приходив мир, століття змінювалося століттям, і лише він, найвірніший слуга, залишався на варті свого краю, захованого серед карпатських гір коло Старого Самбора. Вся книга – це його розповідь, сповідь того, хто не може вмерти, навіть якби і захотів. І це страшенно глибока, філософська і багатогранна розповідь, яка переносить читача крізь вир століть, змушує його виринати то в часи правління князя Лева Даниловича, то бути свідком жахливих злочинів НКВД і комуністичного режиму в цілому.

       Незважаючи на те, що історія крутиться навколо містичних істот та їхніх діянь, в центрі описаного все одно залишається людина.  Галина Пагутяк намагається визначити її місце в світі, показати у всій красі і у всій потворності. Для цього одного смертного життя замало, тут потрібна безсмертна (чи майже безсмертна) істота, і тому звернення до місцевого фольклору з його містичними істотами виглядає дуже логічно і виправдано. Якщо хтось живе понад 600 років, то він вже точно помітить, як міняється світ, як він валиться і відбудовується, і якою незмінною залишається людська сутність.

        Книга отримала Шевченківську премію в 2010-му та вивела Галину Пагутяк в топ улюблених письменників.